19 August 2022
Незважаючи на війну, масштабні руйнування та скорочення обсягів виробництва сільському господарству навряд чи загрожує втрата статусу однієї з провідних галузей української економіки. Навіть якщо АПК тимчасово поступиться національним лідерством на користь IT або енергетики, то згодом поверне його собі в міру відбудови галузі.
А ось бізнес-ландшафт та розстановка сил в агросекторі у перші роки після війни зміниться безповоротно, і провісники цих змін уже очевидні. Найбільші гравці-агрохолдинги поступово йдуть у небуття чи радикально трансформуються, а на ринку з’явиться і наростить свою присутність новий лідер – держава, яка й отримає максимум бенефітів від інтеграції України та аграрної галузі до Євросоюзу.
Аналізуємо, як війна та навколовоєнні чинники трансформують одну з найважливіших галузей української економіки.
Оцінку впливу військових дій на аграрну галузь, і відповідно, рівня витрат – часових та фінансових – на її відновлення ускладнює відсутність порівнянних прецедентів. З часів Другої світової війни не було випадку, коли до війни була залучена країна з настільки масштабним і важливим для світового ринку сільськогосподарським сектором, як Україна.
За даними сільськогосподарського підрозділу ООН – ФАО, за перші три роки (1996-1999) після війни у Боснії та Герцеговині на реконструкцію країни було скеровано $5,1 млрд (еквівалентно приблизно $9,2 млрд на сьогодні) від міжнародних донорів. Однак сільське господарство відігравало тоді обмежену роль у місцевій економіці і відповідно вимагало обмежених інвестицій у відновлення.
Ще один приклад – Югославія, де сільське господарство за підсумками 1999 року генерувало 18% ВВП (в Україні – 12%), проте обсяг виробництва в абсолютному вираженні становив лише $2,4 млрд, що в рази менше, ніж у довоєнній та навіть воєнній Україні. Прямі збитки від бомбардувань 1999 року оцінювалися в $3,8 млрд, а загальні втрати, включаючи непрямі економічні збитки, скорочення людського капіталу та зниження ВВП перевищили до 2006 року $29 млрд.
Найближчим до українських поточних реалій є конфлікт у Сирії, де втрати сільського господарства експерти ООН вважають найбільш коректним порівнянням. У 2011 році сільськогосподарський ВВП країни був близьким до $49 млрд, або 20% від загального ВВП ($252 млрд).
У 2017 році ФАО оцінила загальну фінансову вартість збитків та втрат у сільськогосподарському секторі за період 2011–2016 років на рівні близько $16 млрд, що еквівалентно понад одній третині сирійського ВВП у 2016 році. Але знов-таки масштаби сільського господарства Сирії та України та його значущість для світового ринку є незрівнянною. За даними FAOSTAT, загальний обсяг експорту сільгосппродукції Сирії у 2010 році становив $2,55 млрд у порівнянні з $22 млрд, які генерувала зовнішня торгівля АПК для України у 2020 році.
Враховуючи значущість країни як світового постачальника, складність та розвиненість продовольчих систем, вартість постраждалої інфраструктури, зниження виробництва агропродукції та втрату доходів від експорту, масштаб збитків, завданих українському сільському господарству та харчопрому, буде значно більшими, ніж у інших країн-фігурантів військових конфліктів останніх років.
Поки гостра стадія конфлікту не завершилася, оцінювати втрати можна лише з великим ступенем похибки та із застереженням про можливі змінні вже найближчим часом.
Станом на середину літа до 20% площі сільгоспугідь України або 4-5 млн га тією чи іншою мірою постраждали від активних бойових дій. Зокрема, за оцінками ФАО, у Київській області до таких належать до 25% сільгоспземель, Житомирської – ~10%, Чернігівської – ~50%, Сумської – ~70%, Харківської – ~20%, Херсонської – ~100%, Запорізької – ~50%. Ця оцінка не враховує збитків на території Донецької та Луганської областей, які постраждали від війни з 2014 року.
У грошовому вираженні ці втрати еквівалентні від $4,4 до $15 млрд зниження доходів сільського господарства та суміжних секторів або від 10 до 30% втрат ВВП. Поточні збитки інфраструктури оцінюються в діапазоні від $68 до $199 млрд. Очікування скорочення ВВП за підсумками 2022 року – 40%.
Попередня оцінка потенційної прямої шкоди сільськогосподарським активам – $6,4 млрд. Цю цифру формують зруйнована іригаційна інфраструктура, сховища, техніка, портова інфраструктура, теплиці, польові культури, збитки, завдані харчопрому та переробним підприємствам.
Додаткові очікувані економічні втрати галузі від війни у 2022 році оцінюються приблизно у $22 млрд.
Вони включають втрати поголів’я через невиборчий обстріл і/або навмисне умертвіння; наукові збитки дослідженням НААН на Півдні України; ушкодження шести елеваторів; крадіжку зерна, відвантаженого на експорт із порту Бердянськ; пошкодження суден в українських портах, які очікують на завантаження зерна; знищені продовольчі склади.
А також – пошкодження або обмеження виробництва на 16 м’ясопереробних підприємствах (Київ, Харків, Донецьк, Чернігів); шести олійноекстракційних заводах (Харків, Донецьк, Запоріжжя, Херсон), 12 пекарнях (Чернігів, Суми, Харків, Запоріжжя, Луганськ, Донецьк), шести борошномельних підприємствах (Чернігів, Харків, Херсон, Київ), трьох молокопереробних заводах (Суми, Чернігів, Київ) та шести виробниках кондитерських виробів (Київ, Суми, Харків); збитки, завдані об’єктам продовольчого рітейлу.
На сьогодні Світовий банк та ЄБРР вже офіційно підтвердили намір виділити $3 млрд і $2 млрд відповідно, але очевидно, що фактичні потреби в інвестиціях на відновлення будуть набагато вищими. Черпати ресурси для цих цілей галузь буде із двох не рівновеликих джерел.
Перше – обмежене – це власні резерви агропідприємств, до яких можна зарахувати залучені інвестиції, зокрема зовнішні. У довоєнній Україні інвестиції в АПК неухильно зростали з $1,3 млрд у 2015 році до $1,8 млрд у 2020-му, і є підстави припускати, що сектор після стабілізації військової ситуації оперативно поверне собі інвестиційну привабливість.
Десь тлом у риториці представників влади звучить намір скерувати на відновлення економіки та зокрема агросектору репарації, які планується стягнути з росії. Але через невизначені терміни і суто практичні складнощі в отриманні цих коштів репараційне джерело дотацій у середньостроковій перспективі ніхто всерйоз не розглядає.
Другий блок підтримки – це донорська міжнародна допомога, масштабніша і швидше за все гарантована. Її обсяг та структура дискутується, але порядок цифр – десятки мільярдів доларів. Частину коштів буде спрямовано через програми Євросоюзу для допомоги та адаптації державам – кандидатам у члени ЄС. Передбачається, що у 2023 році цю статтю у європейському бюджеті буде суттєво збільшено, саме в контексті України.
Як і будь-яка зовнішня допомога ця матиме свої умови та правила розподілу. Швидше за все, до грошей додаватиметься аудитор та операційний менеджмент – як зовнішній, так і внутрішній, які здійснюватимуть контроль за розподілом коштів.
Один із найвитратніших напрямків міжнародної підтримки – це фінансування програм з розмінування території. За оцінками Української асоціації саперів, наразі близько 83 000 кв. км забруднені різними типами наземних мін. Яка частина цієї площі припадає на землі сільгосппризначення – невідомо, також незрозумілий ступінь концентрації вибухонебезпечних предметів.
За даними ФАО, вартість розмінування в Хорватії становила близько 1,25 євро за 1 кв. км. У свою чергу вартість знищення однієї складованої протипіхотної міни оцінювалася в 0,56 євро. З 1998 року Хорватія витратила близько $0,5 млрд на ці роботи і в приблизно таку ж суму оцінюється їхнє завершення.
Враховуючи ці витрати, вартість кампанії з розмінування в Україні може коштувати $10 млрд.
Щодо суто аграрних програм держпідтримки, то допомога, яку надає ФАО в інших країнах, має свої особливості, на які варто орієнтуватися й Україні. Ці програми рідко передбачають просто пряме виділення коштів потерпілим; міжнародні донори прагнуть забезпечити ефект win-win, залучаючи до програм постачальників матеріальних ресурсів на власний розсуд, тим самим підтримуючи обидві сторони. Для цього застосовується модель товарної підтримки або «готівка +», в рамках якої фермери забезпечуються вже сформованими пакетами ресурсів через розподіл у натуральній формі або ваучерами.
Розуміючи специфіку донорів, практично виключено, що дотації поширяться на великі компанії.
Цільова аудиторія міжнародних донорських організацій – сільські домогосподарства та фермери. Фермери справедливо вважаються чинником боротьби із безробіттям та інклюзивного економічного зростання у сільській місцевості. В Україні ця стратегія тим більше виправдана, оскільки сектор дрібних фермерських господарств має вирішальне значення для місцевої зайнятості, крім того невеликі виробники є ключовими постачальниками продуктів на місцевому рівні.
Українські фермери вирощують близько однієї п’ятої зерна, домінують у виробництві овочів (85%), фруктів та ягід (83%), меду (99%), молока (70%), на їхню частку припадає майже третина загальнонаціонального м’ясного виробництва. Таким чином, ця категорія виробників – бажані апліканти, яким не доведеться обґрунтовувати своє право на отримання міжнародної допомоги і які ідеально вписуються в портрет оптимального об’єкта для підтримки.
Інша справа – великі аграрні формування, які в Україні мають назву агрохолдингів. Вони зі старту апріорі стають непрохідними за розміром: ніхто і ніколи не пояснить європейському платнику податків, чому потрібно підтримувати не скромного трудівника, а величезний конгломерат з акціями, що котуються на біржі, зовнішніми акціонерами та бенефіціарним власником, що має в своєму розпорядженні кілька яхт.
Враховуючи, що доступ до міжнародної допомоги буде однією і визначальних конкурентних переваг в АПК, найближчими роками ця дискримінація посилить процеси напіврозпаду аграрних холдингів, що вже почалися.
У довоєнній Україні роль агрохолдингів в АПК та ступінь їхнього впливу на процеси в галузі були значною мірою перебільшені та демонізовані.
Ті пільги та преференції, які великі структури іноді завдяки політичному впливу могли собі забезпечити, балансувалися витратами на аграрне лобі та PR, необхідний для нівелювання репутаційних проблем, які передбачає статус агрохолдингу в Україні. Більш непопулярними у суспільній свідомості, ніж холдинги, в АПК є лише зернотрейдери.
Насправді ж у довоєнній реальності холдинги контролювали менше 15% (близько 6,5 млн га) сільгоспземель у країні, часто мали посередні показники EBITDA та перебували під підвищеним контролем з боку регуляторів, через що були обмежені у можливості мінімізації обов’язкових платежів у порівнянні з фермерами.
Так, податкове навантаження на легально оброблюваний 1 га товарної сільськогосподарської землі становить від 2200 грн і вище, тоді як «тіньові» фермери платять 0-100 грн з 1 га, що ставить перших у невигідні умови порівняно з другими.
Основна преференція, яку надавав холдингам їх масштаб та атрибути економічної цивілізованості – аудійована звітність та іноземний менеджмент – це доступ до зовнішнього фінансування.
Це зіграло з великими компаніями злий жарт, оскільки більшість з них зустріли 24 лютого з борговим навантаженням на сотні мільйонів доларів. Безумовно, кредитори не мають мети топити клієнтів, але за нинішніх обставин реструктуризація не вирішує проблему виплат за кредитами, а лише розтягує її в часі.
Публічні компанії, чиї акції котируються на біржах і які у своїй діяльності також мали зважати на зовнішніх акціонерів, опинилися в іще складнішому становищі. Головний товар, який генерують такі публічні структури – це не зерно, а новини, які дозволяють курсу акцій коливатись та забезпечують роботою учасників фондового ринку. Після 24 лютого в Україні генерувати позитивні економічні новини – завдання майже непосильне.
Стагнування агрохолдингів розпочалося задовго до війни. Формат надвеликих гравців, які вирощують сировинні культури і в перспективі прагнуть вийти на біржу – щонайменше, Варшавську, що був найпопулярнішою рольовою моделлю на початку 2010-х, ближче до 2020-х втратив свою актуальність. Поступово ставало очевидним, що оптимальним в Україні є формат умовно-невеликих компаній з кількома десятками тисяч гектарів, які є мобільнішими, гнучкішими, не обтяжені адміністративними структурами і працюють на свої, а не на позичені ресурси.
За останні кілька років у групі холдингів активно приростали лише дві компанії – АСТ та «Епіцентр Агро», решта ж йшла шляхом оптимізації, тобто скорочення земельних банків. Війна прискорить цей процес і зробить його болючішим і почасти безальтернативним.
Будучи позбавлені того співчуття, на яке за замовчуванням можуть розраховувати фермери, холдинги несуть той самий тягар, що й інші учасники ринку – заблокований експорт, руйнація активів, посівна, а потім і збиральна кампанії під обстрілами, дефіцит оборотних коштів. Усе це поєднується із зовнішніми зобов’язаннями та величезною орендною платою, яка у багатьох холдингів є захищеною статтею бюджету.
У той же час в очах держави великі агропромислові групи залишаються донорами бюджету. На тлі того, що за різними оцінками «в тіні» обробляється (в основному дрібними та середніми гравцями) близько 8 млн га землі, великі компанії перебувають у зоні особливої уваги.
Напередодні війни парламент за бурхливого схвалення та підтримки холдингів, зокрема медійної, запровадив у сільському господарстві мінімальне податкове зобов’язання – тобто обов’язкову виплату з кожного гектара землі сільгосппризначення у розмірі 5% від нормативної вартості.
Ця норма мала зрівняти умови для всіх гравців і обілити, хоча б частково, діяльність дрібних компаній. Новація має набути чинності з 1 січня 2023 року. І фермери, посилаючись на складність ведення бізнесу під час військового стану, вже розпочали активну кампанію з її відстрочення. Аргументація зрозуміла, шанси на успіх високі. А це означає, що розрив в умовах господарювання фермерів і холдингів збережеться.
На все це нашаровується загальна непопулярність та відсутність перспектив отримати дотації та брати участь у програмах відновлення. Ті програми, які вже реалізуються в Україні ФАО та іншими донорами, передбачають максимальний розмір земельного банку одержувачів на рівні 250-1000 га. В інформаційних брошурах та звітах особливо наголошується, що такі невеликі агропідприємства «не є промисловою частиною агрохолдингу чи іншого великого об’єднання».
У деяких випадках війна буквально вбила якщо не компанію, то її власника. Засновник та беззмінний директор однієї з найбільших зерноторгових структур в Україні – Олексій Вадатурський разом із дружиною Раїсою загинув внаслідок ракетного обстрілу Миколаєва в ніч проти 31 липня. Компанія продовжує функціонувати, проте з огляду на надщільну інтеграцію та залучення Вадатурського-старшого до операційного менеджменту замінити його буде дуже складно.
Закріплений та підтверджений статус України як кандидата у члени ЄС також цементує фермероцентричну модель у сільському господарстві. Без цього фінансового підживлення вплив холдингів, що і без того слабшав, буде неухильно падати. Це станеться протягом не року і навіть не трьох, але за умов нерівної підтримки грати в довгу неможливо.
Найбільший рівень виживання продемонструють диверсифіковані компанії з активами за кордоном. А от структури, що реалізують модель «200 000 га в оренді під кукурудзою», стають все менш адекватними зовнішнім обставинам. І як завжди буває, коли на ринку вивільняється місце, його квапливо займають нові, актуальніші гравці. На українському аграрному ринку після сутінків агрохолдингів правитимуть бал фермери і – несподівано – держава.
Нині в аграрній галузі держава не відіграє помітної ролі. Вона несе тягар підтримки фермерів на етапі виробництва сільгосппродукції, здійснює урізане регулювання і фактично не контролює державні підприємства, що залишилися в галузі.
Ліквідація Міністерства аграрної політики у 2019 році, а потім, через рік його половинчасте відновлення та знов озвучені плани про злиття відомства з Мінекономіки вичерпно характеризують рівень державного аграрного менеджменту.
Тобто на сьогодні держава в АПК має лише обов’язки, але жодних бенефітів. Найприбутковіший сегмент будь-якого бізнесу – трейдинг – повністю відданий на відкуп приватним структурам, здебільшого транснаціональним.
Цей недогляд чітко усвідомлювався різними українськими урядами, які періодично робили спроби виправити ситуацію та отримати свою частину аграрного пирога. Результати щоразу були різними за формою, але однаково провальними.
У 1996 році на капіталістичному сільськогосподарському ринку, що лише зароджувався, держава об’єднала пострадянські активи, які вважала для себе корисними – КХП, елеватори, портову інфраструктуру – під парасолькою державної акціонерної компанії «Хліб України». На момент створення «Хліб України» включала 125 дочірніх підприємств, мала потужності зі зберігання понад 6 млн тонн на рік і виробляла крупи та комбікорми.
Також до ДАК входили Одеський та Миколаївський портові елеватори, через які компанія здійснювала експорт у смішному за нинішнім часом об’ємі в кілька сотень тисяч тонн і навіть робила спроби замкнути на собі зовнішню торгівлю.
Але зернотрейдери, які швидко набирали вагу, і поява приватної перевалки сформували статус-кво, що триває досі, а «Хліб України» протягом 10 років мутувала від статусу майже монополіста до банкрута. Причиною були неконтрольовані крадіжки, зростаюча конкуренція з боку міжнародних транснаціональних трейдерів, яку ДАК об’єктивно не витримувала і борги дочірніх підприємств перед контрагентами і бюджетом.
Після приходу до влади Віктора Януковича уряд «регіоналів» міцною рукою зробив ще одну усвідомлену спробу закріпитися на зерновому ринку. Причому зробив це в перші ж місяці каденції, що недвозначно вказувало на пріоритетність питання.
У серпні 2010 року Кабмін заснував Державну продовольчо-зернову корпорацію (ДПЗКУ), передавши їй найпривабливіші з активів ДАК «Хліб України». Створюючи держоператора, уряд Миколи Азарова орієнтувалася на гравця, який існує в росії – акціонерне товариство «Об’єднана зернова компанія», який згідно зі статутом «забезпечує реалізацію експортного потенціалу російського зерна на світовому ринку».
Вже за рік ДПЗКУ уклала кредитний договір із державним Експортно-імпортним банком Китаю на $1,5 млрд із 15-річним терміном погашення. Китай традиційно вважається постраждалим у цій угоді, оскільки справи держкорпорації досить швидко почали йти кепсько. Але насправді, крім постачання кукурудзи з серйозним дисконтом, китайська сторона майже 10 років справно отримувала відсотки за кредитом, які з лишком перекрили його тіло. На сьогодні фактичний (але не юридичний) статус ДПЗКУ, зобов’язання якої довелося погашати з бюджету за рахунок державної гарантії – банкрут.
Паралельно почав працювати ХлібІнвестБуд – трейдинговий підрозділ ДПЗКУ, де 51% акцій належали кіпрській Kalasar, кінцеві бенефіціари якої були невідомі. Трейдер, що узявся нізвідки, вже за підсумками першого року роботи увійшов до топ-5 найбільших експортерів зерна з України, спеціалізуючись в основному на постачаннях пшениці.
Сталося це зокрема завдяки адміністративному ресурсу – в рамках введених Кабміном обмежень компанія отримала майже половину з півмільйонної квоти на експорт пшениці, а з 1,5 млн тонн квоти на експорт кукурудзи на частку держтрейдера припала третина обсягу. Пропрацювавши два сезони, ця структура зникла разом із командою Віктора Януковича.
Незважаючи на неблагополучну історію державного зернового трейдингу, поява нового держоператора неминуча і невідворотна. Це вкладається у тренд на посилення державних інституцій, який ми вже спостерігаємо в іншій важливій галузі – енергетиці та м’якому лідерстві, яке реалізує Мінцифри в ІТ. Крім того, існування уповноваженого державного посередника може бути необхідним через переформатування зернової логістики.
У розпал зернової блокади українських портів Німеччина порушувала питання централізованого вивезення зерна з України – з німецької сторони планувалося підключити найбільшого оператора вантажних залізничних перевезень у Європі DB Cargo, яка є дочірнім підприємством державної компанії Deutsche Bahn.
Цей проект, який не був реалізований, показав не лише економічну та політичну важливість наявності з українського боку рівновеликого партнера з державною формою власності. Теоретично цю роль можна знову покласти на ДПЗКУ, але з тим шлейфом, який має компанія, медійно обґрунтувати таке рішення буде складно, хоча і можливо. Але найімовірнішим є варіант чергової зміни вивіски та роботи «з чистого аркуша».
Щодо термінів, то це питання стане актуальним вже для нового Кабміну та нового персонального складу МінАПК. А точніше – департаменту у складі Мінекономіки, яке остаточно поглине функції регулятора у сільському господарстві.
На тлі глобальних змін у галузі розвиваються кілька воєнних та повоєнних коротко- та середньострокових мікротрендів. Деякі з яких мають шанси закріпитися та змінити обличчя українського АПК.
До війни на три основні експортно-орієнтовані культури: пшеницю, кукурудзу та соняшник припадало 57% урожаю України. Ситуація з блокуванням портів виявила ризики сировинного великооб’ємного експорту та переваги виробництва нішевих високомаржинальних культур (бобових – нут, горох, ягоди, гірчиця, лікарські трави тощо), для яких існує варіативність логістики.
Найближчими роками ми побачимо зростання посівних площ під такими культурами, хоча лідерству «великої трійки» воно не загрожуватиме.
За даними ФАО, понад 150 000 фермерів/працівників продовольчої системи безпосередньо постраждали від війни та/або були змушені мігрувати. Не всі зможуть повернутись на свої довоєнні місця роботи.
Вимушене переміщення населення, призов чоловіків до ЗСУ призводить до нестачі робочої сили та збільшення робочого тягаря жінок.
Дефіцит можна компенсувати підвищенням технологічності сільського господарства, але у післявоєнний період такі інвестиції навряд чи будуть посильними. Підвищення кваліфікації та навчання персоналу, швидше за все, у довгостроковій перспективі виявиться вигіднішим варіантом.
Дефіцит оборотних коштів, зростання курсу долара на тлі товарного надлишку через обмежений експорт створює сприятливе середовище для реалізації бартерних схем взаємозаліків. Це торкнеться як працівників АПК, які можуть отримувати частину зарплати товарними одиницями, так і власників паїв, з якими орендарі будуть розплачуватися зібраним урожаєм.
Існуюча у 1990-ті практика городництва знову актуальна. Дедалі більше громадян згадують про наявність у них ділянки землі та беруться її обробляти, щоб виростити базові продукти.
У сільській місцевості, де городи нікуди не зникали, тренд на самозабезпечення може бути розширений свійськими птахами і тваринами, аж до ВРХ.
Разом із окупованим Херсоном та обстрілами Харкова тимчасово випала з оперативної діяльності значна частина українського харчопрому.
Звіти Мінекономіки про масову передислокацію підприємств більше схожі на камуфлювання проблеми, оскільки виробництво припинили цілі сегменти галузі. Хрестоматійний приклад – зупинка виробництва «Артемсолі», на яку припадало близько 80% внутрішнього ринку цього продукту. Результат уже видно на полицях магазинів – засилля харчових товарів із Польщі, Румунії, Болгарії.
Крім внутрішнього дефіциту, ще одна причина зростання імпорту – почасти привабливіші ціни на нього, що в міру зниження купівельної спроможності населення стає важливим чинником. Найкраще це видно в частині товарів молочної галузі, де польський сир завдяки дотуванню європейських виробників на 50-70 грн/кг дешевше за український – і це з урахуванням логістики.
Наближення до вступу в Євросоюз та створення єдиного економічного простору формує очевидні точки зростання та стимулює інвестиції у створення харчових підприємств на території України з орієнтацією на експорт до країн ЄС.
Реалізація цих проєктів може розпочатися одразу після стабілізації ситуації на фронті, навіть не чекаючи на формальний мирний договір. 7-8-річний термін, у який оцінюється шлях України до членства, якраз є оптимальним для створення нових виробничих потужностей та розкрутки торгових марок. Швидше за все, географічний пріоритет при створенні таких підприємств надаватиметься західним областям країни.
Угоди, які створили Воррена Баффета
Бізнес & Клімат: відтермінування глобального енергопереходу, «скляна стеля» для ШІ та «антибізнес» Трампа
Бізнес & Клімат: аудит надрокористувачів в Україні, нові рекорди S&P 500, «одержавлення» Intel і майбутня зброя від Porsche
Зеленський підписав закон про обмеження доступу до даних оборонних підприємств
Рада ратифікувала угоду про 100-річне партнерство з Великою Британією
Спортивні протези для ветеранів: Кабмін зняв бар’єри